Я пам’ятаю той ранок - лютневий, сірий.
Як ми будили один одного, коли нападала росія.
Я згадую той гул, порожнечу і сотні мурашок по тілу,
Як боляче було читати, скільки чого й куди прилетіло...
Я пам’ятаю ті довжелезні пробки і черги у військкомати,
Я згадую людей, які того дня стали солдатами.
Рятували місто, стріляли, копали холодну землю...
Пам'ятаю, як мої діти розбирали вчорашні шкільні портфелі...
Я пам’ятаю перші сирени - такі незвичні.
Хрипкі, ламкі, мов тонка крига, і вкрай іронічні...
Я пригадую черги в аптеки і геть порожні магазинні полиці,
Зарево нафтобаз і густий чорний дим у столиці...
Ти запитаєш, чи пам’ятаю я страх. Так, пам'ятаю...
Це дуже моторошно, коли настільки раптово світає.
Цей дивний антураж, їжаки, ці канонади над містом...
То неабиякий виклик - сусідити з терористами...
Я пам'ятаю вікна, смішно заклеєні скотчем,
І багато такого, про що пам'ятати не хочу.
Але той день назавжди застряг у серці, немов уламок.
Двадцять четверте лютого. Четвер. Ранок...
Світлана Фіялка
*опубліковано з дозволу автора
