Минає 103 роки від часу, коли Українська академія наук 17 травня 1919 року схвалила «Найголовніші правила українського правопису» – перший в історії України офіційний загальнодержавний правописний кодекс.
В умовах складних геополітичних змін, війн і соціальних катаклізмів він справляв визначальний вплив на формування української мови як національного, а не етнологічного феномену. У 1925 р. уряд УСРР створив при Народному комісаріаті освіти Державну комісію для впорядкування українського правопису, а в 1927 році за наслідками роботи Всеукраїнської правописної конференції, що відбулася в Харкові, комісія підготувала проект всеукраїнського правопису, в опрацюванні якого взяли участь українські мовознавці з Наддніпрянщини й західноукраїнських земель. Від імені держави 6 вересня 1928 року його затвердив нарком освіти УСРР Микола Скрипник.
Після згортання політики «українізації» й самогубства Миколи Скрипника до правопису за вказівкою влади внесли суттєві зміни, що скасовували низку норм «харківського» правопису як націоналістичних і таких, що «покликані штучно відірвати українську мову від великої братньої російської».
Проте репресований «харківський» правопис з незначними змінами й доповненнями залишався чинним на західноукраїнських землях поза УРСР і в переважній частині української діаспори.
